["ЦАВЕТ ТАНЕМ!"]

ЦАВЕТ ТАНЕМ!

Згоріли їхні селища, пропали їхні мули.

Бредуть, бредуть вигнанці в дорогу неблизьку.

Щоб мову свою рідну їх діти не забули,

їм літери виводять вірменки на піску.

А вітер, вітер, вітер!..

Який колючий вітер!..

Обвуглені обличчя січе, січе, січе!..

Лиш виведеш те слово із тої вєязі літер,

а слово ж без коріння, покотиться, втече.

І десь в якійсь пустелі, зєїдять його верблюди.

Забудуть його діти, і виростуть німі.

Бредуть, бредуть вигнанці...

бредуть бездомні люди....

Ні даху ж, ні притулку, - буквар їм на умі!

Згоріли їхні храми. Мужчини їхні вбиті.

Втонули їхні дзвони у озері Севан.

О, як їм далі жити? На тім кровопролитті

не місяць в небі сходить - турецький ятаган.

А вітер, вітер, вітер!..

Як шарпає той вітер!..

Куди їх ще, вигнанців, недоля заведе?

Нема коли писати отих маленьких літер.

Немає чим писати. Нема писати де.

І тільки на привалі, в ті рідкісні хвилини,

коли ще в свої тачки жінки не запряглись,

ті буковки вірменські виводять, як стеблини,

і слізьми поливають, і букви прийнялись.

В пісках пустили корінь - а вітер, вітер, вітер!..

Бредуть, бредуть вигнанці в дорогу неблизьку!..

А скрізь по всій пустелі

тоненькі стебла літер,

як трави проростають в палаючім піску.

Їх топчуть ситі коні, дзвенять чужі стремена.

А букви прорастають в легенди і пісні.

"Цавет танем!" - як кажуть, прощаючись, вірмени.

Твій біль беру на себе. Печаль твоя в мені.

(Ліна Костенко)