ЦАВЕТ ТАНЕМ!
Згоріли їхні селища, пропали їхні мули.
Бредуть, бредуть вигнанці в дорогу неблизьку.
Щоб мову свою рідну їх діти не забули,
їм літери виводять вірменки на піску.
А вітер, вітер, вітер!..
Який колючий вітер!..
Обвуглені обличчя січе, січе, січе!..
Лиш виведеш те слово із тої вєязі літер,
а слово ж без коріння, покотиться, втече.
І десь в якійсь пустелі, зєїдять його верблюди.
Забудуть його діти, і виростуть німі.
Бредуть, бредуть вигнанці...
бредуть бездомні люди....
Ні даху ж, ні притулку, - буквар їм на умі!
Згоріли їхні храми. Мужчини їхні вбиті.
Втонули їхні дзвони у озері Севан.
О, як їм далі жити? На тім кровопролитті
не місяць в небі сходить - турецький ятаган.
А вітер, вітер, вітер!..
Як шарпає той вітер!..
Куди їх ще, вигнанців, недоля заведе?
Нема коли писати отих маленьких літер.
Немає чим писати. Нема писати де.
І тільки на привалі, в ті рідкісні хвилини,
коли ще в свої тачки жінки не запряглись,
ті буковки вірменські виводять, як стеблини,
і слізьми поливають, і букви прийнялись.
В пісках пустили корінь - а вітер, вітер, вітер!..
Бредуть, бредуть вигнанці в дорогу неблизьку!..
А скрізь по всій пустелі
тоненькі стебла літер,
як трави проростають в палаючім піску.
Їх топчуть ситі коні, дзвенять чужі стремена.
А букви прорастають в легенди і пісні.
"Цавет танем!" - як кажуть, прощаючись, вірмени.
Твій біль беру на себе. Печаль твоя в мені.
(Ліна Костенко)
